МОННІ І БОННІ – ДРУЗІ НАЗАВЖДИ

Стояв теплий літній день. Для маленького козеняти Монні всі дні були сонячними і ясними, так як він з’явився на світ наприкінці травня, разом із першою зеленою травичкою, коли дерева прикрасили себе дивовижним цвітом і так солодко лоскотало ніс медовим ароматом  акацій.

Перше, що побачив Монні – то було синє небо – таке безмежне, таке неозоре і таке недосяжне. Зараз Монні частенько, наївшись соковитої травички, піднімає свої оченята – такого ж синього кольору як і небо навесні – і рахує пухнасті хмаринки, які то повільно, то швидко пропливають кудись удалечінь.

Ці хмаринки дуже нагадують Монні його кудлатого товариша – молоденького баранчика Бонні, з яким не так давно познайомилось наше допитливе козеня (ще й яке допитливе, але про це дещо пізніше)!

А сталося це ось як. Монні надто любив урізноманітнювати свій раціон — постійно і скрізь шукав смакоту:  та і як тут зупинитись, коли довкола і зелені кущики, і травичка, і сила-силенна різних квіточок на лузі. Вже за тиждень Монні знав, що жовта кульбабка, хоч і гарна, мов сонечко, але страшенно гірка. А реп’яшки не тільки колючі, а ще й чіпляються боляче до біленької шорсточки. Але такого кущика, як тоді Монні ще не бачив. Листочки на ньому ну такі вже зелені, немов полаковані і аж виблискують! Тільки-но козеня відкрило свого ротика і вже показало рожевого язичка, як нізвідки на нього налетів молодий, але, як виявилось, важкий і кістлявий баранчик. Монні від несподіванки і під тиском невідомого ще йому звіра впав на траву і завмер.

— Не чіпай мого куща, невігласе! – закричало це кудлате диво.

А Монні тільки дивився на ці кучері, такі густі і такі м’які, і кліпав своїми небесно-синіми оченятками.

— Ммеее – хто ти? — нарешті спромігся спитати  Монні.

— Я баранчик Бонні, а це моє мандаринове дерево, яке ти ледь не проковтнув.

— Дерево? – здивувався Монні. – та воно навіть на кущ мало схоже, так собі – трава якась.

— Воно зараз просто маленьке , але швидко виросте.

— І нащо ото воно тобі? Краще б ми його з’їли, поки молоде. Бо старі рослини часто гірчинкою віддають.

— Нізащо! – закричав Бонні. —  Навіть не підходь!

— Ну добре-добре – заспокоїв його Монні. Я знайду чим в обід поласувати. Але чого ти так про того куща дбаєш – то мені неясно зовсім.

Бонні, трохи заспокоївшись і впевнившись, що його мандариновому дереву вже нічого не загрожує, розповів про те, як йому дісталось маленьке зернятко із такого ароматного і соковитого, хоч і дещо кислуватого мандарина. Як він

обережно його посадив  у землю і дочекався перших листочків. Як він поливає деревце теплою водичкою щоранку і відганяє від нього посіпак, таких голодних і необачних, як Монні, який ледь усе не погубив.

— Вибач – несміло сказав присоромлений Монні. Я не хотів образити ні тебе, ні твою маленьку рослинку. А можна я теж буду оберігати цей диво-кущик і поливати його хоч іноді?

— Звісно можна — зрадів новому другу Бонні.

З того часу Монні і Бонні майже весь час разом. Разом жують травичку на обід і ходять по черзі на водопій, щоб не лишати чарівне деревце без нагляду.

Малюнки Віри Костенко.